Історія розвитку урології в Україні
pages: 22-25
До 170-річчя Національного медичного університету імені О.О. Богомольця
Значного розвитку європейська урологія досягла на початку ХІХ ст. в результаті широкого втілення в практику інструментальних методів обстеження, розвитку вчення про знеболювання, асептику та антисептику, а наприкінці – завдяки здобуткам рентгенології. Друга половина ХІХ і початок ХХ ст. були періодом становлення урології як самостійної науки також і в Україні, що на той час входила до складу Росії.
Значною подією того часу було відкриття в 1863 р. в Одесі першого в Росії і третього в Європі (в Парижі 1830 р., в Лондоні 1860 р.) спеціалізованого відділення хвороб сечових і статевих органів на 25 ліжок, засновником якого був тридцятирічний лікар Т.І. Вдовіковський – учень професора В.А. Караваєва. Відомо, що за перші 25 років роботи відділення в ньому лікувалось 6722 хворих, було проведено 2608 операцій, в т.ч. 703 цистолітотомії, 335 зовнішніх і внутрішніх уретротомій, 284 розтини абсцесів промежини і простати, 81 операцію при пухлинах сечового міхура. Летальність була порівняно невисокою і становила 3,5%.
У 1880 р. на медичному факультеті Київського університету почав діяти факультативний курс урології, який послідовно вели приват-доценти О.А. Ростицький, А.К. Флейшер, Н.В. Соломко, А.Г. Родзиєвський. Через чотири роки в Харківському медичному інституті професор А.Г. Подрез почав читати спеціальний курс лекцій з урології, а у 1887 р. видав перший в Україні підручник з урології «Хирургические болезни мочевых и половых органов». До заснування урологічної служби у Харкові значних зусиль також доклав професор, завідувач кафедри урології Українського інституту вдосконалення лікарів І.І. Маклєцов; завдяки йому 1919 р. в місті було відкрито урологічне відділення.
Цього ж року перше урологічне відділення було відкрито і в Києві на базі обласної лікарні, яким завідував С.Я. Ратнер, а лікарями працювали Я.Г. Готліб і П.І. Гельфер.
У 1922 р. в Київському інституті вдосконалення лікарів А.А. Чайка почав читати доцентський курс з урології. Він навчався в Санкт-Петербурзі у Військово-медичній академії (1907-1911) у видатного хірурга С.П. Федорова, а 1914 р. захистив докторську дисертацію на тему «До техніки нефротомії». Організувавши і очоливши 1924 р. кафедру урології в Київському медичному інституті, професор започаткував створення Київської наукової школи урологів, що визначала подальший розвиток урології у нашій країні в цілому. А.А. Чайка заснував і протягом багатьох років керував науковим товариством урологів України, був головою I з’їзду урологів України (1938) та почесним головою II конференції урологів СРСР (1951).
Перебуваючи на посаді головного хірурга евакуаційного пункту 3-го Українського фронту за часів Другої світової війни, головним хірургом Київського окружного госпіталю (1945-1962) та продовжуючи успішно керувати кафедрою урології Київського медичного інституту (до 1960), генерал-майор медичної служби, професор А.А. Чайка отримав великий досвід хірурга-уролога. Він опублікував близько 100 наукових праць, присвячених ушкодженням нирок та інших органів сечовиділення, захворюванням передміхурової залози, сім’яних міхурців, проблемам гнійної хірургії. Ним розроблена оригінальна техніка нефротомії і відновлення сечових шляхів при облітерації. Професор також є автором розділів «Пошкодження і захворювання сечоводів» в Посібнику для практичного хірурга під редакцією С.С. Гирголава (1931) та «Оперативне лікування захворювань простати» в монографії «Оперативна урологія» під редакцією С.П. Федорова, Р.М. Фронштейна (1934). Київська урологічна школа, започаткована А.А. Чайкою, є найбільшою і найплодовитішою в Україні. Прогресивному розвитку київської урології сприяли учні А.А.Чайки: професор О.В. Проскура, професор Ю.Г. Єдиний, доцент В.Н. Скляр, професор П.М. Федорченко, академік О.Ф. Возіанов.
Значний внесок у становлення урологічної науки в Україні та в Києві зокрема зробив професор Б.Л. Полонський, який 1947 р. організував перше у нашій країні онкоурологічне відділення, а в 1965 р. очолив відділ онкоурології Київського науково-дослідного інституту урології. Ним опубліковано близько 100 наукових робіт. Він вдосконалив та запровадив до клінічного застосування операції видалення та резекції сечового міхура, променеву терапію в комбінованому лікуванні раку сечового міхура, пункційну біопсію передміхурової залози. Працюючи з 1968 р. завідувачем відділу уротуберкульозу Київського інституту туберкульозу, Б.Л. Полонський уперше в Україні провів органозберігаючі операції при туберкульозі нирок та придатка яєчка.
Важливим етапом розвитку вітчизняної урології стало створення (1965) Київського науково-дослідного інституту захворювань нирок та сечовивідних шляхів (урології), нині ДУ «Інститут урології НАМН України». Першим його директором став учень професора А.А. Чайки, професор Ю.Г. Єдиний. Він очолив також відділ сечокам’яної хвороби інституту і всю свою наукову діяльність присвятив дослідженню цієї проблеми. Зокрема професором було запропоновано протеолізно-іонну теорію розвитку уролітіазу, розроблено методики висхідного літолізу уратних та фосфорнокислих каменів, метафілактики сечокам’яної хвороби. У1961 р. Ю.Г. Єдиний першим в світі розробив метод електрогідравлічної літотрипсії та апарати «Урат-1» і «Урат-2» для руйнування каменів сечового міхура та «Байкал» для руйнування каменів сечоводу. Цей принцип згодом було покладено в основу сучасного методу екстракорпоральної літотрипсії, що сьогодні став всесвітньо визнаним способом лікування сечокам’яної хвороби.
Професор С.Д. Голігорський (1911-1985) працював заступником директора інституту і завідувачем відділення хірургічної нефрології (1966-1973) та одночасно очолював кафедру урології Київського медичного інституту. Він активно працював над проблемами діагностики урологічних захворювань, лікування пієлонефриту, ниркової недостатності. С.Д. Голігорський є автором відомих монографій «Очерки урологической диагностики» (1966), «Избранные главы нефрологии и урологии» (1968-1973) та ін.
У період з 1969 до 1987 р. директором інституту урології був професор В.С. Карпенко, який уперше в світі описав нову хворобу – склероз передміхурової залози, визначив її етіологію, патогенез, клініку, діагностику, запропонував і упровадив ефективні методи лікування. ВООЗ внесено її у «Міжнародну класифікацію хвороб, травм і причин смерті» як нову нозологічну одиницю під шифром 602.8 (1983).
Значне місце в науковій діяльності В.С. Карпенка займали проблеми гідронефрозу та уретерогідронефрозу. Вивчення етіології і патогенезу цих захворювань дало змогу розробити та упровадити у практику клініко-функціональну класифікацію гідронефрозу, дати принципову оцінку багатьом паліативним операціям та визначити найбільш радикальні. При уретерогідронефрозі вченим була описана рентгенологічна класифікація, досконально вивчено морфологічний стан сечовода та його функціональні особливості за допомогою операційної електроміопієлоуретерографії, винайдена нова операція – створення інтрамурального відділу сечовода з уретероцеле. Наукові праці останніх років були присвячені вивченню впливу радіаційного забруднення після аварії на Чорнобильській АЕС на перебіг урологічних захворювань.
У 1987 р. Інститут очолив професор О.Ф. Возіанов – вихованець наукової школи професора А.А. Чайки. Дослідницький шлях О.Ф. Возіанова пов’язаний з кафедрою урології Київського медичного інституту (тепер Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця), де він працював асистентом, доцентом, професором, а з 1979 р. – завідувачем кафедри. На базі цієї кафедри були засновані лабораторії радіонуклідної (1972) та термографічної (1983) діагностики урологічних захворювань, а в інституті урології відкриті перші в Україні відділення екстракорпоральної літотрипсії (1990) та ендоскопічної урології (1998).
Професор розробив класифікацію передраку простати та сечового міхура. Коло наукових інтересів академіка О.Ф. Возіанова охоплює багато питань теоретичної та клінічної урології. Він є автором близько 30 патентів, понад 750 наукових праць, 50 монографій. Серед останніх – «Хирургия рецидивного нефролитиаза» (1984), «Основы практической урологии детского возраста» (1985), «Передрак та ранні форми раку сечового міхура» (1994), «Атлас-руководство по урологии» (2002), «Гостра ниркова недостатність» (2003), «Рак передміхурової залози» (2004), «Диагностика и гормонотерапия рака предстательной железы» (2004), «Невідкладна урологічна допомога» (2006), два видання підручника «Урологія» та ін.
О.Ф. Возіанов – засновник та президент Академії медичних наук України (1993-2011), президент Асоціації урологів України, головний редактор журналу «Урологія», активний член Міжнародного, Європейського та Американського урологічних товариств. Він обраний членом Російської, Білоруської, Бразильської академій медичних наук, Польської академії медицини, почесним членом експертної ради Міжнародного біографічного центру (Кембрідж, Велика Британія).
За оцінкою Міжнародного біографічного інституту, 1996 р. академік був визнаний одним із 500 найбільш впливових і видатних учених світу і «Людиною року».
О.Ф. Возіанов – герой України, кавалер орденів «Держава», Ярослава Мудрого, заслужений діяч науки України, двічі лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки. Він нагороджений американською «Золотою медаллю» за внесок в науку та медицину, Золотою зіркою Альберта Швейцера, орденом «За заслуги» Італійської республіки, орденом Петра Великого I ступеня та ін.
Сьогодні до складу інституту урології входять відділи дитячої урології, запальних захворювань, онкоурології, рентгенендоурології, сексопатології та андрології, епідеміології та організаційно-методичної роботи, лабораторії біохімії, імунології, нейроурології, патоморфології, мікробіології та вірусології. Інститут має статус головного з проблеми урології МОЗ України і є науково-організаційним центром усієї урологічної служби країни.
Продовжуючи розповідь про історію вітчизняної урології, слід повернутись до Харківської школи на чолі з професором А.Г. Подрезом. Його учні, професори Ф.О. Клепіков та В.І. Шаповал ретельно розробляли питання хірургічного лікування гіперплазії передміхурової залози, діагностики та лікування сечокам’яної хвороби та невідкладної допомоги урологічним хворим. Монографія Ф.О. Клепікова «Неотложная помощь в урологии» (1988) зайняла чільне місце серед провідних видань з урології в Україні. Але найбільш яскравою сторінкою історії Харківської урологічної школи є досягнення її послідовника Ю.Ю. Вороного. Йому належить пріоритет виконання першої в історії людства трансплантації трупної нирки. Ця операція була виконана в 1933 р. Молода пацієнтка, яка отруїлася сулемою, була госпіталізована у відділ невідкладної хірургії в непритомному стані і з анурією. Завідувач хірургічного відділу Ю.Ю. Вороний зробив сміливий крок, пересадивши їй нирку, вилучену з трупа 60-річного чоловіка зі смертельною гострою черепно-мозковою травмою. Технічно пересадка нирки була зроблена досконало, і нирка деякий час функціонувала навіть з ознаками клінічного покращання стану хворої. Однак це виявилось тимчасовим, і жінка померла на 6-й день після отруєння. Даним клінічним експериментом науковець довів, що свіжі трупні нирки здатні функціонувати після пересадки новому господарю. Ученим багатьох країн світу, в т.ч. вітчизняним, знадобилось ще три десятиріччя, щоб трансплантація трупної нирки увійшла в клінічну практику.
Одеську наукову школу урологів багато років гідно представляв професор К.А. Великанов. Він першим в СРСР виконав перитонеальний діаліз при гострій і хронічній нирковій недостатності (1964), здійснив інтестинальну пластику сечового міхура, упровадив оригінальні операції при міхурово-сечовідному і міжсечовідному рефлюксах, а також методи уродинамічних досліджень. К.А. Великанов вперше в Україні впровадив в клінічну практику трансуретральну резекцію та кріодеструкцію простати. За його підтримки професором Ф.І. Костєвим в Одесі було відкрито регіональний центр трансплантації нирки (1997).
Вагомий внесок у розвиток урології України зробив представник Дніпропетровської наукової школи урологів, член-кореспондент Академії медичних наук України (1994), професор (1974) О.В. Люлько. Він очолив кафедру урології (1974), а згодом став проректором з наукової роботи Дніпропетровської державної медичної академії, віце-президентом Асоціації урологів України, заступником головного редактора журналу «Урологія».
О.В. Люлько вивчає проблеми сечокам’яної хвороби, неспецифічних запальних хвороб сечової та статевої систем, пластичної та відновлювальної урології, дитячої урології, онкоурології, андрології. Його наукові розробки виконуються на рівні світової новизни. Він є співавтором багатьох патентів та двох відкриттів – «Явище утворення біля капсули ниркового тільця лімфатичних капілярів» (1999) та «Властивість каменів нирок як біологічних об’єктів проявляти пружно-в’язко-пластичні деформації» (1999). Учений написав велику кількість наукових праць, в т.ч. понад 50 монографій, два видання підручника «Урологія». Найбільш значними з його праць є монографії «Атлас операцій на органах сечостатевої системи» (1972), «Пошкодження органів сечостатевої системи» (1981), «Основи практичної урології дитячого віку» (1984), «Хірургія урогенітальної травми» (1994), «Морфогенез сечокам’яної хвороби» (1999), «Хірургічна андрологія» (2005).
Створенню наукової урологічної школи в Донецьку присвятив свою діяльність професор П.С. Серняк, який 1971 р. вперше в Донецькому медичному інституті організував і очолив кафедру урології.
У 70-80-х роках професором П.С. Серняком були винайдені і впроваджені сучасні принципи хірургії доброякісної гіперплазії простати і лікування гострої ниркової недостатності, створено відділення гострої ниркової недостатності. Велику увагу науковець приділяв розробці нових положень комплексного лікування найбільш складних форм сечокам’яної хвороби (двобічний і коралоподібний нефролітіаз) та уросепсису; ним сформульовані принципи білатеральної нефректомії з наступним програмним гемодіалізом і пересадкою нирки у хворих з цією патологією. Підвищений виробничий травматизм у Донецькому регіоні з гірничодобувною промисловістю визначив розробку в клініці методик лікування травм нирок і сечовивідних шляхів, зокрема пластичних операцій при повних і протяжних стриктурах уретри. У 1981 р. професор організував відділення надання допомоги пацієнтам з термінальною стадією хронічної ниркової недостатності, в якому проводяться гемодіаліз і пересадка нирки. Він є автором великої кількості наукових праць, у т.ч. монографій і патентів. Понад 30 років П.С. Серняк очолює Донецьку обласну асоціацію урологів.
На сьогоднішній день в Україні працюють кафедри та доцентські курси урології у 18 вищих державних медичних навчальних закладах, а в цілому в системі МОЗ налічується понад 7000 урологічних ліжок та майже 2000 спеціалістів-урологів. Таким чином, країна має значний потенціал урологів-учених і практикуючих лікарів.
Рівень розвитку вітчизняної урології неупинно підвищується і наближається до європейського. Покращується оснащеність урологічних клінік сучасним обладнанням, що дає можливість запроваджувати та поширювати новітні медичні технології, зокрема сонографічні та доплерографічні дослідження, комп’ютерну та магнітно-резонансну томографію, екстракорпоральну та інтракорпоральну літотрипсію, ендоскопічні та перкутанні втручання. Сучасні медикаментозні методи діагностики і лікування сьогодні стали вже повсякденними в практиці провідних клінік багатьох обласних та міських урологічних відділень країни.
Позитивні зрушення відбуваються і в науково-інформаційному просторі – регулярно видаються журнали «Урологія», «Здоровье мужчины», «Медицинские аспекты здоровья мужчины». Збільшується представництво українських урологів в міжнародних асоціаціях і кількість провідних фахівців, які тепер вже регулярно беруть участь у різного рівня форумах вітчизняних спеціалістів. Все це дає змогу сподіватись, що і сучасна вітчизняна урологія згодом також впише свою гідну сторінку в історію світової урологічної науки.
/thumbs/widget_MAZM_2011_02_6237f51b0ce734d822167b95519b9917.jpg)
/thumbs/widget_MAZM_2011_01_8f7a8fc0b99809e7d2aa2740f704da15.jpg)
